Поминання померлих – особливо значний ритуал в усіх народів. Зі смертю пов’язано безліч обрядових практик. Велике значення приділяється передсмертним дням, похорону, сороковинам, але на цьому робота з померлими не закінчується. Душа померлої людини йде у світ духів, чекаючи там своєї подальшої долі. Одні душі перероджуються, інші потраплять до раю чи пекла, хтось перетворюється на істот (русалок, будинкових, демонів), а хтось залишається на варті роду, стає опорою живих, рідних по крові.
Своїх родичів, які охороняють рід, прийнято почитати. Широку популярність культ предків набув слов’янської культури. 7 листопада за новим календарем (25 жовтня за старим) настає важливе слов’янське свято – Дідівські плачі. Це день, шануючи померлих родичів, і до цього дня досі ставляться з особливим трепетом.
Традиції дня
Дідівські плачі – день, що має суворо встановлені традиції. Ці традиції не змінювалися століттями. Це вкотре показує, як трепетно слов’янські народи ставляться до культу предків.
Традиції дня досі залишаються такими:
- Похід на цвинтар. Обов’язкова традиція не виконувати, яку боялися. Вважалося, що якщо самому не прийти на могилу пращура, він прийде до хати сам. Така парафія «в гості» нічим добрим не закінчувалася, разом із душею приходила й енергія смерті. Відслідковувалась навіть така закономірність: якщо сім’я не приходила на цвинтар до своїх родичів, у них цього дня чи ночі хтось помирав. Так «мертві» гості йшли, прихопивши когось своєю енергією.
- Прибирання. На цвинтарі йшли не просто так, а з метою навести там лад. Брали з собою віники: з берези для жінок і з дуба для чоловіків. Іноді робили віники з травами, якщо, наприклад, треба було поставити якусь програму на могилу. Так прибирання віником зі звіробою або будяка могло захистити могилу на рік від руйнувань з боку людини, а віник з листя кропиви відганяв від душі померлого злих духів.
- Вогонь. Весь період перебування людей на цвинтарі біля могили мала горіти свічка. По одній свічці на одну людину, якщо в могилі ховали двох (чоловіка і дружину, дитину та батька), то свічки ставили дві. Вогонь був символом життя. Так живі показували мертвим, що нехай вони більше не перебувають у світі живих, пам’ять про них житиме вічно, як і вогонь вічно горіти підживлюючи силу роду.
- Обідня. Правило згадувати померлих людей просто біля могили з’явилося нещодавно. У давнину до цвинтаря ставилися з особливим трепетом. Їсти на ньому їжу категорично заборонялося. Алкогольні напої було заборонено пити навіть на поминках, що проходять біля могил. А от удома збиралися великою родиною на обідню. Яства готували виходячи зі смаків предків, що пішли.
- Допомога бідним. Жебракам у цей день роздавали їжу, бездомним давали дах. Особливо опікувалися сиротами, дітьми, що залишилися без батьків. Цього дня можна було прийняти дитину сироту у свій рід. Було також прийнято ділитися їжею з усіма голодними і нещасними. Вважалося, що такі мертві будуть задоволені, бачачи, що їхній рід не тільки може себе забезпечити, а й допомогти іншим.
- Плач. Недарма день називали «дідівські плачі». Плакали цього дня всі, і насамперед сама Матінка – Природа. Вона оплакувала всіх, хто пішов із землі у світ духів. Природа могла плакати дощем чи снігом. Людям теж було наказано плакати, інакше мертві розгніваються, що по них ніхто не пускає сльози. Починалися плачі з молодих дівчат. Вони згадували все добре про померлих, яких пам’ятали особисто. Потім плакали старші жінки, слідом за ними хлопчики і після чоловіка. Навіть чоловічі сльози цього дня не вважалися ганебними. Навпаки, це допомагало виплакати всю гіркоту від розлучення з померлими родичами, що накопичилася за рік.
Незважаючи на те, що плакати дозволялося всім і скрізь, існувала все ж таки одна заборона. Вирушаючи спати, людина мала залишити всі свої сльози, щоб не пустити вночі їх вночі в подушку. За повір’ями пух у подушці вбирає у собі сльози. І надалі спати на такому пуху буде не можна: почнуть снитися погані сни, болітиме голова.
Пантеон роду
Незважаючи на те, що людина, якщо тільки вона не медіум, не може виходити на прямий контакт зі світом мертвих, вона завжди знає, хто з її померлих родичів став на захист роду, а хто не потрапив до родового пантеону. Справа в тому, що люди, пов’язані єдиною кров’ю, мають одну спільну пам’ять. Ця пам’ять пов’язує всіх членів роду. Саме тому розлучених братів та сестер тягне за покликом крові, батьки відчувають, якщо щось трапилося з їхніми дітьми.
Якщо померлого родича немає в пантеоні роду, це означає, що:
Схожі новини:
- Рідні не згадують його. Причому може відбуватися як випадково, і навмисно. У першому випадку про нього просто забувають. Або він жив як самітник, ні з ким не спілкувався, був як би «ні від цього роду», або ж нічим не запам’ятався, нічого нікому ні зробив: ні поганого, ні хорошого. У другому випадку родич ще за життя зробив щось, за що його виключили із сім’ї, припинили будь-який контакт із ним.
- Він не приходив нікому у снах. Щоб вийти з роду, душа сама повинна цього захотіти. Якщо це бажання є, виходити з кимось на контакт, навіть для того, щоб щось передати чи попрощатися, душа не буде.
- Медіум не може вийти на контакт. Часто люди або самі намагаються налагодити зв’язок із духом померлого родича, або ж користуються послугами медіуму, людини здатної вступати в контакт із духами. Якщо медіум каже: “дух не виходить на контакт”, майже завжди це означає, що родовий зв’язок з ним повністю втрачено. У поодиноких випадках це може означати, що душі просто немає у світі мертвих (наприклад, поховали не ту людину чи душа застрягла у світі живих). Якщо два різні медіуми не можуть вийти на контакт із душею – значить, вона втратила зв’язок із родом назавжди.
Коли померла душа не входить у пантеон роду, перероджується десь ще чи змінює свій людський початок початку істоти іншого порядку, зв’язок з родом переривається. Повернути душу назад у рід – не можна. Кожен член сім’ї має прийняти це як особистий вибір душі.
Таких родичів на Дідівські плачі згадувати не прийнято. Якщо хтось намагався згадати добровільно пішов із роду, за це могло навіть дотримуватися покарання.
Дідівські плачі: кого можна згадувати
Насамперед у цей день прийнято поминати родичів. Немає значення ступінь кревності, важлива лише приналежність до роду. Оскільки всіх предків, що пішли, одній людині було складно згадати, збиралися разом цілими сім’ями, і кожен згадував когось, і всіх згадували, ні про кого не забували.
Крім родичів дозволялося згадати інших людей.
По-перше, прийомних дітей. Якщо людина мала шлюб, у якому чоловік чи дружина вже мали дітей від іншого шлюбу, ці діти визнавалися прийомними. Прийомні діти – від слова прийняти, простіше кажучи, прийняті у сім’ю. Не мало значення, чи були за життя з ними добрі стосунки чи погані, поминання їх у цей день вважалося обов’язком.
По-друге, прийомних батьків. Але лише в тому випадку, якщо вони за життя не відмовилися від прийомних дітей.
По-третє, друзів, дружба з якими була перевірена роками. Занепокоєти чужий рід не дозволялося. Тому знайомих та сусідів не поминали. Але якщо між людьми був дружній зв’язок схожий на споріднений, допускався відступ від цього правила.
Деяких людей навпаки категорично заборонялося згадувати:
- Вбивці дітей.
- Братовбивці.
- Самогубців.
- Тих, хто прокляв свій рід.
- Закладених покійників (похованих за звичаєм, поза цвинтаря).
Такі люди вважалися негідними плачу. Їхні могили заборонялося прибирати, якщо хтось згадував про таку людину за обіднім столом, її могли вигнати з дому до закінчення сімейної обідні.
Прикмети дня
На дідівські плачі особливу увагу приділяли прикметам:
- Якщо погода була сухою, без дощу – отже, зима видасться морозною.
- Не було чутно плачу сусідів – скоро по сусідству хтось помре.
- Жебрак повернув подану милостиню назад – узимку вся родина голодуватиме.
- Народилася дитина – у ній душа когось із предків.
- Зустріти на дорозі воз (машину) із хлібом – на превелику невдачу.
- Знайти три монетки на дорозі за раз – на великі грошові втрати.
- Листя, що падає вниз обличчям – до теплої зими.
Дідівські плачі – слов’янське традиційне свято шанування предків, а також поминання померлих. У багатьох селах і іноді навіть містах, його традиції вшановують донині.
©
