Слов’янські осінні свята: Зсув, Рожаниці, Семаргл, Світловид та Овсень

Свято Семаргл – день земного вогню

У перший день вересня на слов’янських землях прийнято було вшановувати одне із втілень бога Семаргла – земний, домашній вогонь. Люди бачили в ньому силу схожу на небесний вогонь, яка могла як прогнати нечисть, обдарувати їжею, так і покарати тих, хто провинився пожежами. Слов’яни представляли вогняного бога у вигляді крилатого вовка чи пса і вірили, що у своє свято він спускається на землю прийняти від людей поклоніння та жертви.

Земний вогонь виконував багато функцій у господарстві наших предків. Він працював у кузні, забезпечуючи мирних селян різноманітним інструментом, а воїнів – зброєю. Він очищав усі старі речі від негативної енергії, що скупчилася. Люди, що стрибнули через багаття, і проведені поряд з ним домашні тварини позбавлялися з його допомогою псування, пристріту або звичайних хвороб. Вогонь похоронного вогнища з димом переносив душі померлих в Ірій, а полум’я на жертовниках відправляло богам на небо людські приношення та прохання про допомогу.

У день свята волхви розпалювали новий земний вогонь від іскри небесної, що, за переказами, приносила на землю на своїх крилах Семаргл. Щоб задобрити полум’я, його належало нагодувати і напоїти жертовними дарами. Після проведення обряду на лузі біля села накривався спільний стіл, на який кожна родина приносила різні страви. Після трапези жінки та діти несли частинку нового вогню по домівках, а чоловіки традиційно залишалися на пораду, де вирішувалися нагальні проблеми громади. У будинках тим часом тривала обрядова частина урочистостей. Хазяйки мітлою з гілок полину виганяли на вулицю комах, що набридли за літо, примовляючи: Киш, мухи, до Селухи, а блохи до Явдохи. Мітлу потім виставляли за поріг, щоб мухи та блохи не могли повернутися назад.

З дня Семаргла, за прикметами, починалося повне вимирання різноманітної мошкари та очищення від неї вдома. Від принесеного з капища вогника запалювали свічки, які мали захистити господарство від нещастя, і полум’я в осередку, яке слід було розводити, не відводячи очей, щоб не прогаяти удачу. Вогонь в осередку вважався одним із сімейних богів, які справно охороняли щастя та спокій будинку та його мешканців, дарували їм благополуччя та допомагали у скрутні часи.

Свято Рожаниці – початок бабиного літа

8 вересня до слов’ян приходило свято рожаниць, а разом з ним початок бабиного літа – теплі сонячні дні, що нагадують про минуле літо і присвячені жіночій силі. Вважалося, що богині породіллі не тільки заснували рід небесний, а й від них пішов рід земних праматерів. У патріархальному суспільстві слов’янським жінкам відводилося своє, почесне місце: нашим предкам не спадало на думку стверджувати, що вони є істотами другого сорту. Чоловік був головним у вирішенні проблем громади та на війні, його мати чи дружина – у сім’ї та домашньому господарстві. Навіть ритуальні та магічні практики часто мали чоловічу чи жіночу спрямованість, і кожна була по-своєму незамінна.

На світанку в день народжувачів всі жінки громади вирушали на капище, до ідолів богинь, яких зображували матір’ю та дочкою чи лосихами. Цікаво, що залежно від віку слов’янки обирали різні святкові вбрання. Дівчатам належали білі сукні, вони розпускали коси і прикрашали волосся вінками. Жінки у дітородному віці одягалися яскраво, доповнювали головні убори та одяг прикрасами – намистом, підвісками, вишитими поясками. А літні, щоб підкреслити свою близькість до переходу в потойбіччя, одягали одяг темних тонів, без вишивки та прикрас. І дари, принесені богиням, були різними: дівчата несли вінки та букети польових квітів, заміжні слов’янки – напої, фрукти та овочі, а бабусі різноманітну випічку – хліби та пироги.

Розпалювати цього дня жертовний вогонь довіряли не жерцеві, а старшій у селі жінці – великому. Одночасно належало співати обрядові пісні, присвячені народницям та слов’янським праматерям. У полум’я розпаленого вогню вирушав один спеціально випечений жертовний коровай, а другий такий же велетня ділила на скибки і роздавала всім учасницям ритуалу. Особлива роль у святі відводилася вагітним: вважалося, що в цей день і далі, весь період бабського літа, вони можуть зцілювати жіночі хвороби та безплідність, творити маленькі побутові чудеса та передбачати майбутнє.

Після обрядів на капищі жінки громади приступали до кумедного обряду, який говорить про те, наскільки все минуле літо їм докучала різноманітна мошкара, – похорон мухи. Спійману комаху з піснями укладали в труну з моркви, довгою процесією відносили за околицю та урочисто ховали у могилу. А доки їхні родички виконували всі необхідні ритуали, чоловіки займалися домашніми справами. Вони брали все господарство у свої руки, щоб надати повагу жіночим божествам і матерям, дружинам та сестрам.

Свято Зсув – від літа до зими

14 вересня природа оберталася до зими, і слов’яни святкували Зрушення – день, коли земля зрушувалась від спекотної літньої пори до холодів. У цей час птахи відлітали в теплі краї, а наші пращури вірили, що деякі з них летять прямо в Ірій і можуть передати звістку предкам. Першою відлітала зозуля, оскільки, згідно з повір’ям, саме вона зберігала ключі від небесної брами. У день свята прийнято було звертатися до предків, поминати їх, питати у них поради. Матері, які рано втратили своїх діток, вірили, що птахи віднесуть привіт і материнське кохання. А хто хотів продовжити рід, просили лелек, щоб ті навесні принесли їм на крилах дитячу душу, яка втілиться в новонароджене немовля.

Починаючи зі Зрушення, всі змії повзли в ліси і вкладалися там у глибокі нори в сплячку. Тому на цей час заборонялися будь-які походи в ліс, щоб не зустрітися з гадами, а господині міцно зачиняли двері всіх домашніх будівель, щоб змія не заповзла в будинок або вин і не влаштувалася там спати до весни. Одночасно зі зміями розбредалися по барлогах і ведмеді, а вони загрожували грибнику, що заблукав у ліс, куди більшою бідою, ніж змії. Крім того, цього ж дня влаштовував огляд свого господарства лісовик, і заважати йому вважалося недозволеним.

На Рух, згідно з повір’ями, не можна було починати жодних нових справ – на них чекала невдача. Можна було лише продовжувати чи завершувати розпочате раніше. До дня урочистості у кожній родині закінчували заготівлі з яблук та горіхів, і все заготовлене приховували до льоху на зиму. Погода ставала все холоднішою, недарма до наших днів збереглося прислів’я: Світу на Зміщення знімай, а кожух одягай.

Світловид і Овсень – Різдво осіннього сонця

В кінці місяця, 25 вересня, слов’яни вшановували відразу два божества. Одним із них було осіннє втілення сонця – Світловид. Його зображували у вигляді чотириликого чоловіка, різні лики якого дивилися в минуле та майбутнє, на небеса та землю. Цей суворий бог стежив, щоб у всіх світах дотримувалися законів Прави та не порушувався порядок загального буття. Якщо ж десь порушувалася гармонія світу, він приходив на допомогу скривдженим і суворо карав ослушників волі небес.

Світловид вважався одним із покровителів воїнів, причому він допомагав їм не тільки в бою, а й у мирний час. За легендою, він приїжджав на землю на білому коні разом із світанком і невтомно бився з ворогами дня. Тому в капищі біля ідола Світловида постійно тримали кращого білого скакуна, а поряд з ним – сідло та упряж. Тільки волхви мали право доглядати коня, годувати його і виводити на прогулянку, щоб не застоювався і завжди був готовий послужити своєму небесному вершнику. Птахом, присвяченим Світловидові, вважався півень, і в день свята на капищі його приносили в жертву богу осіннього сонця.

Іншим божеством, якому віддавали почесті цього дня, був Овсень – розподільник матеріальних благ та упорядник єдності слов’янських пологів. Овсеня шанували як своєрідний міст із літа в літо, його вшанування пов’язували із закінченням сільськогосподарських робіт, початком общинних свят та сезону весіль. Зображували бога як багато одягненого вершника, у правій руці несе багаті плоди врожаю, а лівої – суху траву і гілки.

Працьовитих і чесних Овсень щедро обдаровував багатством, а нечистих на руку і лінивців карав бідністю та неприємностями. На Овсеня неодмінно влаштовувалося багате застілля, головною окрасою якого був величезний спеціально випечений калач. Він символізував багатство слов’янської громади і одночасно – несе людям урожай сильне та мудре осіннє сонце. Відповідно до прикмет, після Овсеня ясних днів ставало дедалі менше, починалися затяжні дощі, і осінь остаточно вступала у права.