10 лютого святкували серед слов’ян іменини Домового. Наші пращури були впевнені, що хвороби та нещастя, що з’являються з цього дня, походять від хвацького будинкового. Чаклуни і знахарі запевняли, що домового можна вгамувати кудесами, а щоб його завжди тримати в смиренні, то треба залишити на ніч гостинці.
Наші пращури були впевнені, що у кожному житлі обов’язково є домовик, який стежить за порядком у будинку та благополуччям господарів.
Згідно з народними віруваннями Домовий допомагав вибудувати непорушний порядок взаємин у сім’ї та налаштовував на гідну поведінку незалежно від того, чи є тому свідки. Домовик виконував роль невидимого контролера пристойності промов та вчинків, а також згоди у відносинах між домочадцями.
Слід зазначити, що Доомові існують у слов’ян. Майже в кожній культурі існують духи домашнього вогнища, що мають приблизно такі ж функції, як і в Будинкового. В Англії та Шотландії це Брауні, у Скандинавів – Томтра, у Німеччині – Вігта.
Найбільш поширена версія, що Домовик – це дух одного з предків, який захищає сім’ю нащадка. Про захист будинку потрібно було пам’ятати постійно, але встановлювалися і спеціальні дні, в які потрібно було закликати її з особливою силою. Так виникали свята на честь духів-охоронців.
У наших предків одне з таких свят припадало на день 10 лютого – цієї дати народний календар не змінив і з прийняттям християнства. Внаслідок цього день шанування православного святого Єфрема Сиріна став у народі Єфремовим днем – Єфремом Вітродуєм, Запечником, Прибаутником та Цвіркуновим заступником. А раніше святкова дата називалася Кудесами, тобто чудесами.
Чудеса якраз і були пов’язані з домовиком, який 10 лютого вважався іменинником. Як таке він міг розгулятися – розпуститися і, щоб не розійшовся «через край», його належало «вгамовувати».
Обряд увага полягав, перш за все, у частуванні. У різних місцях були свої особливості підношення страв для домашнього духу. Десь ставили на піч або за неї кашу в горщику, та не просто так, а обкладаючи вугіллям, щоб не охололо до півночі, коли «сусідка» прийде вечеряти; десь – наливали молока у миску. Десь за вечерею ставили прилад «для господаря» і накладали в посудину всіх страв, що призначалися для нього, що подавалися до столу. А якщо лазню топили, то йдучи з неї, залишали відро і віник – щоб «батюшка» теж міг попаритися заради свята.
У купецькому стані та серед заможних селян було прийнято класти під грубку срібну монету на виконання повір’я: коли прийме «дідусь» підношення – бути достатку в будинку цілий рік. Мужички переможніше в надії розбагатіти залишали там же мідний гріш.
У день Домового ні в якому разі не можна було вбивати комах, чи то цвіркуни, таргани, чи навіть клопи. А інакше розкривиться домовик, розсердиться і відплатить чваром, який ніяк неможливо буде подолати, лякати почне стуками та бряками, а то й зовсім будинок покине, залишить без свого заступництва (ось чому назвали Єфрема Цвіркуновим заступником).
На знак шанування будинкового 10 лютого потрібно було розмовляти тихо та ласкаво, обходитися без суперечок і закидів: мовляв, побачить він, що в сім’ї лад, зрадіє і допомагатиме господарям (а сварки та чвари домашні «господар», за повір’ям, терпіти не може) . Полинним віником хату підмітали, щоб «дідусь» у іменинний день міг відпочити, а не боротися з тією нечистістю, що не дай Боже, забреде до хати. Одним словом, як у нас – святковий день має бути вихідним.
А ввечері, висловлюючи шану і повагу, прийнято було згадувати байки та казки про життя-буття «сусідки». Коли все належне виконано як слід, можна було звернутися до домовика з проханнями та побажаннями:
– Хазяїн-батюшка, побережи скотинку.
– Хазяїночка-батюшка, хліб-сіль прийми, скотинку води.
– Домовице-дідусе, всіх співай, годуй овечок, ладь добре, а гладь гладко і стели їм м’яко.
– Дідусь-сусідко! Їж кашу, та хату бережи нашу!
– Хазяїн-батюшко, прийми нашу кашу! І їж пироги та наш дім бережи!
– Дядечко-домовик, хазяїн-батюшко! Тобі хліб-сіль, а нам у домі щастя, здоров’я, лад та любов!
Що тут ще додаси?! Тільки побажання: нехай у кожному будинку будуть хліб-сіль, щастя, здоров’я, лад та любов!
